Численні медіа щоденно звітують: наші друзі та партнери планують чергову партію військової/гуманітарної/моральної допомоги. Численні експерти аналізують, які країни та звідки підтримують нас краще/ більш послідовно/потужніше. Але насправді пересічному українцеві, як мені здається, важливо почути не думку преси чи офіційних представників тієї чи іншої країни. Важливіше поспілкуватися у щирій, відвертій бесіді просто із людьми - власне, з тими, хто за кордоном перейнявся нашою війною так само, як ми, і щодня, щохвилини робить свій маленький внесок у нашу спільну велику Перемогу. У когось він фінансовий, у когось - волонтерський, в інших - морально-психологічний або навіть - не повірите! - академічний! І сьогодні - саме про нього.
Бо лиш кілька днів тому я мала честь взяти участь у надзвичайно цікавому заході: відкритій лекції пані Аґнєшки Матусяк, професорки гуманітарних наук, керівниці Центру транскультурних посттоталітарних студій Вроцлавського університету (Польща) “Деколоніальна ре-креація України (польська перспектива у 9-ому році російсько-української війни)”. Захід було організовано пані Галиною Хоменко, доцентом кафедри української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди, проте участь у ньому взяли кількадесят студентів і науковців з різних куточків України.
Відкрита лекція - насправді не лекція, радше така собі констатація солідарності. Так-так, саме на солідарності наголошує пані Аґнєшка навіть тоді, коли перераховує численні благодійні заходи, ініційовані як польськими урядовцями чи посадовцями, так і простими людьми. Це, безперечно, бажання допомогти і підтримати, але найперше - солідарність у найширшому, філософському, соціологічному, релігійному потрактуванні, - ота справжня єдність двох сусідніх народів, породжена спільністю інтересів, цілей, стандартів і взаєморозуміння.
Пані професорка наводить багато прикладів, через які могла би розкритися подібна єдність. Вона називає імена більш і менш відомих польських діячів науки, театру та кіно - і цих імен не злічити! Вона пригадує академічні розвідки (у тому числі й її власні), що присвячено нашій культурі (зацікавленість нею у польському суспільстві значно ширша і триває довше, ніж оця нинішня мода на українськість у західнішій Європі, що почалася разом із великою війною), але насамперед - нашій теперішній ситуації такої-собі трансгресії від пост-колоніальності до суб'єктності, цьому переходові, що довгі десятиліття здавався неможливим і недосяжним, але водночас мав би статися за будь-якого сценарію. Бо він просто неминучий. Саме з цієї причини, напевно, вельмишановна пані лекторка і наголошує окремо, що Україна нині не на шляху трансформації (ми й так достатньо європейські!), а лише переходить у світ, центрований по-новому. Візьму на себе сміливість припустити: створює навколо себе такий от україно-центрований, абсолютно новий світ і часопростір.
Природньо, що десь на ландшафтах цієї чи то лекції, чи то бесіди випливають і незручні питання: щодо однорідності уявлень поляків про нас, нашу країну та нашу боротьбу. І то не дивно. З одного боку, протягом довгих років (напевно, ще з часів т.з. “країн варшавського договору”) позиція “русистів” у Польщі була сильною та однозначною, хоча й вона, як зазначає пані Аґнєшка, змінюється останнім часом: і голоси поціновувачів “хорошої російської культури” та “хороших росіян” починають лунати тихіше, рідше, а деякі взагалі змовкають, змінюючи свої погляди на діаметрально протилежні. З іншого боку, чимало сторінок нашої спільної історії залишилися спірними, не відкритими, не проговореними до кінця, а отже, досі кровоточать, і того болю позбутися нелегко. І цей шлях, насправді, ще попереду.
Насамкінець пані лекторку “закидають” питаннями. Час за регламентом давно вичерпано, але кого цікавить подібна дрібниця, якщо випала нагода поспілкуватися із цією непересічною, талановитою, цікавою та щирою людиною? Ну й так (нікуди правди діти): не кожного дня зустрічаєшся зі знаною європейською філологинею зі справді світовим ім'ям. Питання різні: деякі трохи пропокативні, інші - дещо особисті, дехто взяв на себе сміливість додати до питання трохи самореклами. Але одне лишається незмінним: усім нам так цікаво і приємно відчути Україну, нашу націю та культуру частиною європейського контексту. Почути це у словах людини, що (так само, як і ми, а можливо, й сильніше за деяких з нас) впевнена, що Україна та українці від початку і є отим справжнім європейським контекстом.